За кулісами пакту Молотова - Ріббентропа 1939 року - Новости Запорожья и Украины ZpTown



21 серпня 1939 року о 23 годині 15 хвилин радіо Берліна раптово перервало вечірню музичну програму. Після короткої паузи було оголошено, що передаватиметься важливе повідомлення. Нова пауза. Далі слухачі почули: «Імперський уряд та Радянський уряд погодилися укласти  пакт  про ненапад. Імперський міністр закордонних справ прибуде до Москви у середу, 23 серпня, для завершення переговорів».

Наступного дня, 22 серпня, у радянській пресі було опубліковано повідомлення ТАРС: «Після укладення радянсько-німецької торговельно-кредитної угоди постало питання про поліпшення політичних відносин між Німеччиною та СРСР. Обмін думками між урядами Німеччини та СРСР, що відбувся з цього питання, встановив наявність бажання обох сторін розрядити напруженість у політичних відносинах між ними, усунути загрозу війни та укласти  пакт  про ненапад. У зв’язку з цим днями має відбутися приїзд німецького міністра закордонних справ п. фон Ріббентропа до Москви для відповідних переговорів».

На світову громадськість усіх політичних напрямів ці повідомлення справили враження вибуху бомби — для СРСР і гітлерівської Німеччини встановлення дружніх відносин означало поворот політики на 180 градусів, які ж фактори призвели до  пакту ?

З боку нацистської Німеччини таким фактором було прагнення ізолювати СРСР від західних держав і тим самим створити максимально сприятливі умови для розв’язування та ведення загарбницької війни в Європі.

Причиною війни було прагнення нацистів встановити панування Німеччини на континенті Західної Європи як передумову безперешкодного нападу на СРСР з метою знищення соціалізму, загарбання радянської території до Уралу, перетворення її на життєвий простір для «арійської» раси, тобто німців. Усе це мало стати базою майбутнього світового панування.

Радянське керівництво не мало ілюзій щодо намірів Гітлера. Вони були докладно викладені у його книзі «Майн кампф». Тому зразу після встановлення нацистської влади в Німеччині радянська політика була спрямована на створення системи колективної безпеки — союзу проти агресора. Ще в 1935 році було укладено договори про взаємодопомогу з Францією та Чехословаччиною. Проте судетська криза 1938 року, яка завершилась мюнхенською змовою Англії та Франції з Німеччиною й Італією за рахунок Чехословаччини, показала, що правителям західних держав небезпечно вірити. Це спонукало Сталіна шукати угоди з Гітлером. Раніше будь-яка політична угода з німецьким фашизмом виключалася — надто відомі були агресивні заміри Гітлера щодо Радянського Союзу. У мюнхенській змові за рахунок Чехословаччини Сталін не помітив слабкості, а побачив ознаку готовності Англії та Франції йти на зближення з Гітлером і вирішив перехопити ініціативу.

10 березня 1939 року на XVIII з’їзді ВКП(б) Сталін піддав гострій критиці англо-французьку політику потурання фашистській агресії й охарактеризував Мюнхен як спробу спрямувати Гітлера проти СРСР. «Можна подумати, що німцям віддали райони Чехословаччини як ціну за зобов’язання почати війну з Радянським Союзом, а німці відмовляються тепер платити по векселю…».

З цієї здогадки, яка не підтверджується документами Мюнхена, було зроблено відповідні висновки. Завдання радянської зовнішньої політики у схваленій з’їздом доповіді Сталіна формулювалися так:

«1. Проводити й надалі політику миру і зміцнення ділових зв’язків з усіма країнами; 2. Додержуватися обережності і не давати втягнути в конфлікти нашу країну провокаторам війни, які звикли загрібати жар чужими руками».

Самі по собі проголошені Сталіним принципи були правильні. Та коли зважити, що у другому пункті явно йшлося не про Гітлера, який усе загрібав власними руками, то враження складалося зовсім не прямолінійне. Разом з тим уважним читачам ставало зрозумілим, що під «усіма країнами» Сталін мав на думці традиційних супротивників, тобто насамперед Німеччину. Саме тому його заява породила сенсацію у дипломатичних колах. Вона ясно вказувала, що після Мюнхена Радянський Союз втратив будь-яке довір’я до західних держав і більш не має наміру однобічно орієнтуватися тільки на них у пошуках гарантій своєї безпеки. «Це найбільш багатозначна заява,— записав 11 березня у щоденник Девіс, американський посол у Бельгії, який перед тим був послом у Москві.’— Вона несе ознаки ясного попередження англійському та французькому урядам, що Радам набридає «нереалістична» (тобто тільки словесна.— Авт.) опозиція агресорам. Це явно найбільш багатозначний сигнал небезпеки з усіх, які я досі чув».

Гітлерівський позитивний сигнал-відповідь на зближення не забарився. Використано було один з українських сюжетів, до яких Сталін був вкрай дражливий.

Йшлося про долю чехословацької Карпатської України, тобто Закарпаття. 11 жовтня 1938 року, під тиском Німеччини та Угорщини, чехословацький уряд надав широкі автономні права Словаччині та Карпатській Україні. Там утворилися свої уряди. 2 листопада за ухвалою так званого міжнародного арбітражу, що відбувся у Відні, Німеччина та Італія присудили Угорщині південь Словаччини й частину Карпатської України. Хортистська Угорщина лагодилася окупувати решту українського краю. Проте Гітлер гостро застеріг Угорщину щодо здійснення цього наміру. У декого виникло враження, що Німеччина сама заволодіє Карпатською Україною й звідти рушить на завоювання Радянської України, ідея ця була пустою фантазією — затиснуте у горах Закарпаття не могло служити плацдармом для наступу сучасної армії, до того ж між краєм та СРСР лежала територія Польщі. Однак Сталін у своїй промові на з’їзді приділив цьому питанню дуже нервово написаний розділ. Було це, як уже згадувалося, 10 березня.

Гітлер відразу оцінив ситуацію. Питання про Карпатську Україну стало на той час найпершою перешкодою на шляху до необхідного йому тимчасового врегулювання німецько-радянських відносин. Він вирішив відступитися від Закарпаття, пожертвувати своїми тамтешніми спільниками з числа українських націоналістів, що мріяли про німецький протекторат над краєм. 12 березня фюрер викликав до себе угорського посла й дав згоду на приєднання усієї Карпатської України до Угорщини.

Мотиви демонстративної німецької відмови від контролю над Карпатською Україною були очевидні. «Гітлер робить відчайдушні зусилля, щоб відчужити

Сталіна від Франції та Британії. Боюся, він матиме успіх, коли англійці й французи не прокинуться»,— писав посол Девіс до Вашінгтона.

Не прокинутися було вже просто неможливо. 15 березня 1939 року, розтоптавши мюнхенську угоду, Гітлер загарбав усю Чехію. Словаччина стала маріонетковою державою, Карпатську Україну окупувала Угорщина. У Мюнхені Англія та Франція гарантували збереження кордонів ампутованої Чехословаччини, тепер Гітлер плюнув їм в обличчя.
Розправа Гітлера з Чехословаччиною розбурхала громадськість Англії та Франції. Разом з тим вона переконала навіть твердолобих політиканів Лондона й Парижа в реальності загрози гітлерівської агресії для самих західних держав, які доти намагалися купити мир для себе, жертвуючи Гітлерові малі країни Європи.

Усю другу половину березня британські та французькі дипломати вели з радянськими представниками розмови про спільну декларацію, яка б гарантувала захист малих держав. Проте ще більшим, ніж страх перед Гітлером, було їхнє небажання залучати СРСР до європейських справ. «Я мушу зізнатися у найглибшому недовір’ї до Росії,— писав Чемберлен 26 березня.— Я не маю ніякої віри у її здатність здійснити ефективний наступ, навіть коли б вона того бажала. І я не вірю її мотивам». Невіра у боєздатність Червоної Армії зумовлювалася винищенням її офіцерського корпусу від батальйонних, навіть ротних командирів до маршалів в ході сталінських репресій.

Уряди малих держав, виходячи з класових позицій, боялися вступу Червоної Армії на їхні території. 29 березня заступник міністра закордонних справ Англії Кадоган повідомив радянського посла в Лондоні Майського: «Поляки абсолютно категорично, румуни у менш рішучій формі заявили, що вони не приєднаються до будь-якої комбінації (чи у формі декларації, чи в якійсь іншій), якщо учасником її буде також СРСР».

Трагедією Європи стало те, що в критичній ситуації на чолі Англії та Франції не було людей, спроможних зрозуміти неможливість ефективної протидії агресорові без тісного співробітництва з Радянським Союзом й зламати самогубну позицію вузьколобих польських правителів. Натомість вони дозволили Польщі визначити напрям англо-французької політики щодо СРСР. Це перекреслило єдину можливість ефективної спільної протидії Гітлерові.

Навіть позитивні кроки західних держав, зроблені сепаратно, набували негативного значення. 31 березня прем’єр-міністр Чемберлен оголосив у парламенті, що Англія та Франція гарантують Польщі воєнну допомогу, якщо вона зазнає нападу. Такий крок начебто мав служити протидією агресорові. Що ж сталося у дійсності?

Польща, підбадьорена позицією західних держав, з ще більшою впертістю відкидала будь-який натяк на співпрацю з СРСР проти гітлерівської агресії. Сталін, дізнавшись, що західні держави самі зобов’язалися воювати з Гітлером із-за Польщі, вперше побачив реальний шанс залишитися осторонь від європейської війни. Гітлер же через це отримав змогу уникнути війни на два фронти, розгромити Францію й забезпечити собі тил для нападу на СРСР. Що ж стосується англо-французьких «гарантій», то вони його не злякали. Навпаки, оцінивши їх сепаратність, Гітлер 3 квітня 1939 року видав секретну директиву:

«Завданням вермахту є знищення польських збройних сил. До цієї мети має бути спрямовано та підготовлено несподіваний напад». У додатковому документі верховного командування вказувалося: «Фюрер дав ще такі вказівки: 1. Підготовка повинна провадитися з таким розрахунком, щоб операцію можна було здійснити у будь-який час, починаючи з 1.9.39».

Лондон мав надійні джерела інформації, й ще ЗО березня посол Майський повідомив до Москви, що, за словами прем’єр-міністра Чемберлена, «британський уряд отримав точні відомості про наміри Німеччини напасти на Польщу».


17 — 18 квітня, у відповідь на французьку пропозицію про двосторонню взаємодопомогу, нарком закордонних справ Литвинов запропонував урядам Лондона й Парижа радянські умови: 1) СРСР, Англія, Франція укладають на п’ять— десять років угоду про троїсту взаємодопомогу, в тому числі й збройну, на випадок агресії проти кожного з учасників угоди; 2) три держави зобов’язуються подавати збройну допомогу всім країнам між Балтійським та Чорним морями, що межують з СРСР, в разі агресії проти них; 3) одночасно з угодою укладається воєнна конвенція про розміри й форми збройної взаємодопомоги.

Прийняття радянських пропозицій західними державами могло зламати усі задуми агресора й врятувати мир в Європі. Троїстий союз, про який йшлося, був саме тим, чого Гітлер найбільше боявся. Ще в 1934 році Раушнінг, лідер данцігських нацистів, що користувався повною довірою Гітлера, якось запитав його: «А що, коли дійде до союзу Англії, Франції й Росії?». Відповідь була: «Тоді мені більше не жити».

25 квітня було одержано французьку контрпропозицію. Суть її зводилась до того, що СРСР мав зобов’язатися допомагати Англії та Франції, коли б вони спинилися у стані війни з Німеччиною за збереження статус-кво у Центральній та Східній Європі; з свого боку, Англія й Франція зобов’язувалися прийти на допомогу Радянському Союзові тільки в тому випадку, коли б він опинився у стані війни з Німеччиною внаслідок своєї допомоги західним державам. Таким чином, зобов’язання мали б однобічний характер: якби Радянський Союз сам змушений був воювати з Німеччиною, західні держави залишилися б осторонь від боротьби.

Згодом французький міністр закордонних справ Бонне зробив уточнення: під країнами Центральної та Східної Європи маються на увазі Польща, Румунія, Туреччина. Отже, Радянському Союзові пропонувалося взяти зобов’язання й примиритися з тим, що західні держави немов би залишали Гітлеру «коридор» із Східної Пруссії через Прибалтику до радянського кордону. Звичайно, воювати з ізольованої Східної Пруссії Гітлер не міг, але англо-французька позиція виглядала підозрілою. Дискримінаційний характер мала й британська пропозиція, зроблена 8 травня. Радянський уряд мав виступити з односторонньою декларацією про те, що коли західні держави, внаслідок даних ними Польщі і Румунії гарантій, опиняться у стані війни з Німеччиною, СРСР вступить у війну на їхньому боці. Зустрічні зобов’язання — про допомогу Радянському Союзові в разі гітлерівського нападу на нього — не передбачалися.

У такому дусі західні держави вели переговори протягом майже всього літа .1939 року. Зрештою вони змушені були визнати безглуздість своєї позиції, однак зволікали з прийняттям основної радянської вимоги — політичну угоду доповнити воєнною конвенцією, яка передбачала б конкретні зобов’язання про розміри та форми збройної взаємодопомоги, тобто про стратегічну взаємодію західного та східного фронтів проти гітлерівської Німеччини в разі війни.

Тільки 12 серпня 1939 року до Москви прибули військові делегації Англії та Франції. Ведення переговорів було доручено другорядним персонам. Англія спершу навіть не дала своїм делегатам повноважень на укладення конвенції. Радянська делегація, до якої входили найвищі військові чини — нарком оборони та начальник генштабу, 15 серпня висунула вичерпні пропозиції: СРСР виставляв 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, до 10 тисяч танків, 5,5 тисячі літаків, 5 тисяч важких гармат. Це було набагато більше, ніж могли виставити Англія та Франція. Зваживши ці сили й радянські стратегічні плани їх використання, французький представник генерал Думенк 16 серпня вигукнув: «Це буде остаточна перемога!».

Для своєчасної зустрічі Червоної Армії з ворогом представники СРСР як неодмінну умову укладення конвенції зажадали права проходу радянських військ через Польщу та Румунію. Західні делегації визнали слушність вимоги, але заявили, що не можуть вирішувати за інші держави. Тоді радянська делегація зачитала свою заяву: без гарантії права проходу військ Червоної Армії на захід вона «не може по совісті рекомендувати своєму урядові взяти участь у починанні, явно приреченому на провал».

По суті, цей висновок, оголошений ще 14 серпня, наперед підбив підсумок переговорів. Далі вони тривали в очікуванні результатів звернень Англії й Франції до Польщі та Румунії про згоду на прохід Червоної Армії назустріч гітлерівському вермахтові. Відповіді Варшави та Бухареста були негативні, але приховувалися від радянської сторони. 21 серпня делегація СРСР, за вказівкою Сталіна, припинила переговори, поклавши на західні держави відповідальність за їх провал. Далі Сталін зробив крутий поворот політики і уклав з Гітлером  пакт  про ненапад. Для усього світу це була абсолютно несподівана, приголомшлива, неймовірна подія. Але насправді такі повороти раптом не відбуваються. Сталін уже багато місяців таємно випробовував два альтернативні політичні курси. Показово, що старт у переговорах з німцями було взято одночасно з запропонуванням основних радянських умов західним державам.

17 квітня 1939 року посол СРСР у Берліні Меркулов з’явився до заступника міністра закордонних справ Німеччини Вайцзекера. Це був перший його візит до міністерства за десять місяців. Стосунки між двома країнами трималися біля точки замерзання. Приводом для візиту був запит про долю радянських замовлень військовим заводам «Шкода», зроблених ще до загарбання Чехії німцями. Головною ж темою розмови стали радянсько-німецькі відносини. У записі Вайцзекера заключні слова посла зафіксовано так: «Для Росії не існує причин, чому б їй не жити з нами на нормальній основі. А з нормальних відносини могли б ставати кращими й кращими.

Цим зауваженням, до якого росіянин вів розмову, пан Меркулов закінчив бесіду».


З травня Берлін отримав новий доказ початку переорієнтації політики Сталіна. Литвинова, переконаного прихильника співпраці із західними державами проти гітлерівської Німеччини, несподівано було знято з посади наркома закордонних справ. Наркомат очолив сам голова Раднаркому СРСР Молотов. У телеграмі з Москви німецький посланник Тіппельскірх 4 травня повідомляв: «Молотов (не єврей) вважається «найвірнішим другом та найближчим соратником» Сталіна. Його призначення явно має на меті гарантувати, що зовнішня політика буде проводитися у суворій відповідності з ідеями Сталіна».

Наступного дня, 5 травня, шеф зовнішньоекономічного департаменту МЗС Шнурре інформував посланника Астахова, який заміщав посла, що німецька сторона дає згоду на виконання заводами «Шкода» радянських контрактів. 9 травня у відділі преси німецького МЗС Астахов зауважив, що тут робота йде вже «у нових умовах, зовсім відмінних від попередніх. Стриманість німецької преси щодо Радянського Союзу, що практикується останнім часом, уже привернула до себе увагу іноземної преси».

Однак зближення проходило повільно 1 з великими труднощами. Сторони довго не довіряли одна одній. Гітлерівський міністр закордонних справ Ріббентроп застерігав посла у Москві Шуленбурга щодо необхідності «надзвичайної обережності» у стосунках з Молотовим. Сам Шуленбург 22 травня писав про Молотова, що «він явно хоче одержати від нас більш широкі пропозиції політичного характеру. Тут ми повинні бути надзвичайно обережними, доки не буде певності, що можливі пропозиції з нашого боку не будуть використані Кремлем тільки для того, щоб справити тиск на Англію та Францію».

Лише 26 липня нацисти зважилися зачепити суть. У розмові з Астаховим Шнурре, за дорученням Ріббентропа, вперше обережно виклав німецьку позицію, видаючи її за власну. Найбільше застерігав він Радянський Союз від « пакту  з Лондоном». «Що може Англія запропонувати Росії? У кращому разі — участь у європейській війні та ворожість Німеччини, але нічого жаданого Росії. З другого боку, що можемо запропонувати ми? Нейтралітет, неучасть у можливому європейському конфлікті та, якщо Москва захоче, німецько-радянське визнання взаємних інтересів, котре, так само як і в минулому, прислужиться до вигоди обох країн». Шнурре підкреслював, що ані в Прибалтиці, ані в українському питанні «не буде зіткнення німецько-російських інтересів».

Наближення призначеного Гітлером моменту нападу на Польщу змусило нацистську дипломатію максимально активізуватися. 2 серпня сам Ріббентроп запросив Астахова, щоб запевнити: «Ми дуже прихильно ставимося до Москви… від Балтики до Чорного моря нема проблем, які не могли б бути узгоджені між нами».

У Москві діяв посол Шуленбург. З серпня він мав розмову з Молотовим, спокушаючи його аналогічними обіцянками. Висновок його не був оптимістичним: «Моє загальне враження таке, що в даний момент Радянський уряд сповнений рішучості підписати договір з Англією та Францією, якщо вони вдовольнять радянські бажання. Переговори, звичайно, можуть тривати ще довгий час, особливо з-за великої недовіри до Англії. Я гадаю, що мої аргументи справили враження на Молотова; незважаючи на це, потрібні будуть значні зусилля з нашого боку, щоб спонукати Радянський уряд зробити крутий поворот».

Та ніякі зусилля гітлерівської дипломатії самі по собі не змогли б спонукати Радянський Союз до кардинальної зміни політичного курсу, коли б його не штовхала на це англо-французька політика відмови від ефективного воєнного співробітництва з СРСР проти німецької агресії. Вище було показано, як це відбувалося в ході англо-франко-радянських військових переговорів у Москві в серпні 1939 року. Тоді ж таки, паралельно, відбувалися й інші переговори. 22 серпня, в один день з прибуттям до Москви воєнних делегацій Англії й Франції, Молотов через Астахова повідомив Берлін, що Радянський уряд готовий розпочати з Німеччиною переговори з кожної групи питань (економіка, преса, культурне співробітництво, Польща, політичні угоди), що поставали в ході попередніх розмов. Переговори мають відбуватися у Москві й провадитися — це було підкреслено-поступово.

Отже, завершення переговорів з німцями планувалося Радянським урядом на пізніший час, після того, як мала остаточно з’ясуватися можливість чи неможливість укладення воєнного союзу СРСР з Англією та Францією проти Гітлера. В разі невдачі паралельні переговори забезпечували резервну можливість капітально домовитися з Гітлером про модус вівенді (спосіб співжиття) та розмежування інтересів, гарантовано уникнути війни, якщо вона вибухне.

Посилення й без того несамовитої антипольської кампанії з боку гітлерівської пропаганди свідчило про наближення розв’язки у німецько-польському конфлікті. Формально Гітлер вимагав від Польщі лише визнання німецьким вільного міста Данціга, що його Німеччина втратила у 1919 році. Польща попереджала, що воюватиме за Данціг. Але Данціг служив тільки приводом, Гітлеру потрібна була війна. Радянське керівництво, як свідчать тодішні дипломатичні документи, оцінювало ситуацію дуже серйозно, але разом з тим спокійно — загрози нападу на СРСР не було, й її ніхто не вигадував. Проте усякі конфлікти поблизу західного кордону СРСР приховували в собі велику потенційну загрозу. Нейтралізувати її було метою паралельних переговорів у серпні 1939 року, покликаних за будь-яких умов забезпечити, щоб полум’я війни не почало лизати радянський кордон.

Небезпечний характер мав великомасштабний збройний конфлікт* з Японією на річці Халхін-Гол, що виник на той час. Через те японський сюжет неодноразово спливав у радянсько-німецьких переговорах. Нацисти мали тісні стосунки з японськими мілітаристами. Тому радянська сторона наполягала, щоб німці на доказ дружнього ставлення до СРСР використали свій вплив для врегулювання радянсько-японських відносин.

15 серпня посол Шуленбург з’явився до Молотова з текстом довжелезного звернення Ріббентропа до Радянського уряду. То було перше звернення на міністерському рівні. По суті, з нього розпочиналися справжні переговори. Все, що відбувалося доти, було лише зондуванням, взаємною розвідкою. Ріббентроп без зайвих слів визнав: раніше відносини двох країн були ворожими, хоч на перше місце поставив ідеологічні причини. Далі він назвав справжніх винуватців, «непримиренних ворогів націонал-соціалістської Німеччини та Радянської Росії» — «капіталістичні західні демократії». З цього натяку випливало, що Німеччина та СРСР є споріднені соціалістичні держави, на які гострять свої ножі капіталісти. «Сьогодні вони знову намагаються укладенням воєнного союзу штовхнути Росію у війну проти Німеччини».

Розчистивши ідеологічні завали, Ріббентроп переходив до головного. І тут він насамперед лицемірно спростовував свого фюрера, його проповідь завоювання життєвого простору за рахунок Радянського Союзу, викладену у «Майн кампф»:

«Не існує ніяких справжніх конфліктів інтересів між Німеччиною та Росією. Життєві простори Німеччини й Росії торкаються один одного, але у своїх природних потребах вони не перекриваються. Не існує жодних причин для агресивного відношення з боку одної країни супроти другої. Німеччина не має будь-яких агресивних замірів щодо СРСР. Імперський уряд тримається тієї думки, що між Балтійським морем та Чорним морем немає жодного питання, яке не могло б бути розв’язане з повним вдоволенням обох сторін. Між ними — такі питання, як: Балтійське море, Прибалтійські держави, Польща, південно-східні питання та ін.». «Понад усе», вабив гітлерівський міністр, політичне співробітництво між Німеччиною та Радянським Союзом може принести тільки вигоди обом країнам. «Те ж саме стосується й німецької та російської економік, які доповнюють одна одну у всіх галузях».

Такий був один із шести пунктів ріббентропівського звернення. На всі лади гітлерівський міністр доводив взаємну вигідність мирного співіснування та співробітництва обох країн, що їм ворожнеча приносила у минулому тільки біди та катастрофи. Все це було незаперечною істиною. Та головне полягало в тому, наскільки щирими могли бути аванси Ріббентропа. Він запевняв, що Німеччина досягла історичного поворотного пункту й має намір взяти новий, дружній курс щодо СРСР. Для усунення усіх труднощів на шляху до взаємної угоди він, Ріббентроп, «готовий прибути з коротким візитом до Москви, щоб від імені фюрера викласти погляди фюрера панові Сталіну». Лише прямі переговори можуть привести до успіху.

Знайомлячи Молотова із змістом документа, посол мав підкреслити, що Ріббентроп згоден прибути до Москви лише в тому разі, коли йому гарантують зустріч і докладну розмову із Сталіним.

«Молотов, — писав Шуленбург у своєму донесенні про зустріч 15 серпня,— з найглибшим інтересом сприйняв інформацію, що її я отримав вказівку передати. Він характеризував її як надзвичайно важливу та заявив, що негайно повідомить свій уряд й скоро дасть мені відповідь. Однак він зразу може сказати, що Радянський уряд тепло вітає німецькі наміри поліпшити відносини з Радянським Союзом і, зважаючи на моє сьогоднішнє повідомлення, тепер вірить у щирість цих намірів».


Звісно, то була дипломатична машкара. Привітність диктувалася тим, що після засідання англо-франко-радянської військової конференції 14 серпня у Молотова уже майже не було сумнівів: із західними державами дійти згоди на бажаних Радянському Союзові умовах не вдасться. Настав час використати альтернативний варіант.

У зверненні Ріббентропа особливо підкреслювалася гострота моменту. Разом з тим — нагальна невідкладність швидкого розв’язання справи. Винуватцем загострення нацистський міністр зображував Англію: «Криза, породжена у німецько-польських відносинах англійською політикою, як і англійська агітація за війну, а також спроби створити союз, пов’язані з цією політикою, роблять необхідним швидке з’ясування німецько-російських відносин. Інакше справи можуть — без усякої в тому німецької участі — зробити такий поворот, який позбавить обидва уряди можливості відновити німецько-російську дружбу й відповідним чином спільно розв’язати територіальні питання у Східній Європі».

Незважаючи на такі запросини, Молотов висловився проти поспіху. Для того, щоб приїзд Ріббентропа дав результат, усе має бути ретельно підготовлене, зазначив він, а далі перейшов до суті.

На той час радянські дипломати повідомили з Риму, що італійський міністр закордонних справ Чіано поінформував їх про існування німецького плану, що має на меті докорінне поліпшення німецько-радянських відносин. Суть плану, за словами Чіано, була така: 1) Німеччина не відмовиться вплинути на Японію у напрямі поліпшення її відносин з СРСР та ліквідації прикордонних конфліктів; 2) існує можливість укладення  пакту  про ненапад із спільними гарантіями Балтійським державам; 3) Німеччина готова укласти широкий економічний договір з СРСР.

На запитання Молотова, чи відповідає дійсності інформація з Риму, Шуленбург запевнив, що все вигадав італійський посол у Москві Россо. Насправді нацистська дипломатія таким шляхом зондувала грунт, щоб у разі радянської відмови не отримати пропагандистського ляпаса просто в обличчя. Коли ж Молотов у розмові з послом зробив зацікавлений запит, з Берліна негайно прибула вказівка Шуленбургові дати згоду вести переговори на базі «плану Россо». Разом з тим Ріббентроп наполягав на своєму приїзді до Москви 20—21 серпня.

На цій основі й пішли інтенсивні переговори. Берлін з наростаючою нервозністю наполягав на терміновому їх завершенні. Наближалася запланована дата нападу на Польщу, розв’язування війни, і Гітлеру будь-що треба було гарантувати нейтралітет СРСР, 20 серпня він кинув на терези власний авторитет — звернувся до Сталіна з особистим посланням:

«Я приймаю проект  пакту  про ненапад, що його передав нам Ваш міністр закордонних справ пан Молотов, але вважаю вкрай необхідним з’ясувати питання, пов’язані з ним, якомога швидше… Суть додаткового протоколу, бажаного Урядові Радянського Союзу, може, я переконаний, бути з’ясована у найкоротший час, якщо відповідальний німецький державний діяч зможе особисто прибути до Москви для переговорів».

Напруженість у відносинах між Німеччиною та Польщею дійшла крайньої межі, «щодня може вибухнути криза», писав Гітлер, натякаючи на війну, котру він сам готовий був розпочати. «На мою думку, враховуючи наміри обох наших держав вступити у нозі відносини між собою, бажано не гаяти часу. Тому я знову пропоную, щоб Ви прийняли мого міністра закордонних справ у вівторок, 22 серпня, або щонайпізніше в середу, 23 серпня».
Поки відповідь було одержано, нацистський верховода був сам не свій. Його телеграма до Москви пішла з Берліна о 18 годині 45 хвилин. Ніч він перебув майже без сну. О третій годині ночі від посла Шуленбурга з Москви прибула «надтермінова» телеграма: послання фюрера, про яке посольство було попереджене окремо, ще не надійшло. Апарат шифрування, зв’язку і розшифрування працював за своїми законами, і це доводило Гітлера до несамовитості. Він був би спокійний, коли б знав, що Англія й Франція вже завели у безвихідь московські переговори про взаємодопомогу. 21 серпня о 10 годині 15 хвилин Ріббентроп за його наказом телеграфував послові, теж «надтерміново»: «Зробіть усе можливе, щоб гарантувати, що моя подорож відбудеться. Дата як у телеграмі фюрера». Шуленбург телеграфував до Берліна опівдні: «Я бачитиму Молотова сьогодні, о 15.00».

Відповідь Сталіна у Берліні було одержано того ж дня, о 22 годині 30 хвилин. Вона була суха й коротка (переклад з німецької):

«Канцлеру Німеччини пану А. Гітлеру. Дякую за листа. Я сподіваюсь, що німецько-радянський  пакт  про ненапад принесе докорінний поворот до кращого у політичних відносинах між нашими країнами.

Народам наших країн потрібні мирні відносини… Радянський уряд дав мені вказівку повідомити Вас, що він погоджується на приїзд пана фон Ріббентропа до Москви 23 серпня. И. Сталін».

22 серпня, виступаючи перед генералами, Гітлер казав: «Увільнення Литвинова мало вирішальне значення. Для мене воно пролунало наче постріл з гармати, як ознака зміни відношення у Москві до західних держав». Нацистський людожер тріумфував: «Післязавтра Ріббентроп укладе  пакт . Тепер Польща в тому становищі, у яке я хотів її поставити». Від радості він навіть збився з ліку:  пакт  мав бути укладений наступного дня.

23 серпня у Москві відбулися переговори німецького міністра закордонних справ Ріббентропа з Сталіним і Молотовим. Того ж дня, вже далеко за північ (отже, насправді 24 серпня), було підписано  пакт  про ненапад.

Пакт  укладався на десять років з автоматичним продовженням на п’ять років, якщо жодна із сторін завчасно його не денонсує. У статті 1 говорилося, що сторони «зобов’язуються утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії та усякого нападу» у відношеннях між собою як окремо, так і спільно з іншими державами. Стаття 2 зобов’язувала не підтримувати треті держави, які можуть напасти на якусь із договірних сторін. Стаття 3 передбачала консультації з питань, що становитимуть взаємний інтерес. Стаття 4 забороняла участь у будь-яких комбінаціях держав проти якоїсь із сторін. Стаття 5 зобов’язувала розв’язувати суперечки та конфлікти між сторонами виключно мирним шляхом.

З цього видно, що запропонований радянською стороною текст  пакту  був спрямований на те, щоб виключити будь-яку можливість гітлерівського нападу на нашу країну. Він і зараз може служити зразком договору для країн, які прагнуть уникнути збройного конфлікту між собою.

Та для Гітлера  пакт  був лише засобом виключити Радянський Союз із співдружності європейских країн на той час, коли вермахт мав воювати у Європі, створюючи передумови для наступного нападу на СРСР. Такого ходу подій Сталін не передбачив, розраховуючи, що капіталістичні держави надовго загрузнуть у війні, взаємно знесиляться і вже не становитимуть небезпеки для Радянського Союзу.

Обидві сторони у переговорах про  пакт  виходили з неминучості близької війни між гітлерівською Німеччиною та Польщею. Така війна означала, що нацистський райх вийде на кордони СРСР. Поставало питання про розмежування. Йому було присвячено окремий територіальний протокол, складений та підписаний на додаток до  пакту . Понад усе потребуючи  пакту , нацисти готові були на будь-які поступки. В інструкції про позицію на переговорах у Москві Гітлер уповноважив Ріббентропа «заявити про німецьку незацікавленість у територіях Південно-Східної Європи, якщо доведеться, аж до Константинополя й Проток». Іншими словами, Гітлер ладен був віддати що завгодно з того, що йому не належало, будучи певним, що невдовзі, напавши на СРСР, усе забере.

До «Константинополя» справа, звісно, не дійшла. Проте територіальні поступки нацисти зробили великі. У протоколі було записано, що в разі територіальних та політичних змін у Прибалтиці (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва) північний кордон Литви становитиме межу між сферами інтересів Німеччини та СРСР. Це означало, що Литва належатиме до німецької сфери, решта — до радянської. На території Польщі розмежування мало проходити по лінії річок Нарев, Вісла, Сан. На схід від цієї лінії опинялися Люблінське та половина Варшавського воєводств Польщі разом з частиною Варшави. Стосовно Південно-Східної Європи, говорилося у протоколі, радянська сторона заявила про свою зацікавленість у Бессарабії, німецька сторона заявила про свою цілковиту незацікавленість у цій території.

 


Пакт  і протокол підписали Молотов і Ріббентроп. Лінія розмежування була позначена на карті. На фактурі карти поставили свої підписи Ріббентроп і Сталін, перший на захід, другий — на схід від лінії.

24 серпня Ріббентроп повернувся літаком до Берліна. А наступного дня Молотов викликав до себе посла Шуленбурга і заявив йому, що лінія розмежування, прийнята поспіхом, потребує уточнення: до трьох річок має бути додана четверта — Піса. Отже, лінія1 набувала такого вигляду: Піса — Нарев — Вісла — Сан. Німецька сторона погодилася на корекцію, яка віддавала радянській стороні район Білостока.

1 вересня Гітлер напав на Польщу, а вже 3 вересня Ріббентроп надіслав Шуленбургові до Москви надтермінову телеграму. В ній говорилося, що швидкий розвиток воєнних операцій вермахту проти Польщі може призвести до того, що німецькі війська змушені будуть вступити в радянську зону. Посол отримав вказівку поставити перед урядом СРСР питання про зайняття її радянськими військами. Аналогічну телеграму Шуленбург отримав 9 вересня. Питання про заяву уряду СРСР при вступі радянських військ на територію Польщі викликало гостру суперечку з німцями. Нацисти роздратовано, але безуспішно заперечували проти слів про те, що вступ радянських військ має на меті захист життя й майна, населення Західної України та Західної Білорусії.

17 вересня, за наказом Радянського уряду, Червона Армія виступила у визвольний похід на територію Західної України та Західної Білорусії. Більшість їх населення захоплено вітала радянські війська, що врятували ці землі від фашистської навали, зробили можливим їх возз’єднання з УРСР та БРСР.

22 вересня було опубліковано радянсько-німецьке комюніке про «демаркаційну лінію», яка розмежувала німецькі та радянські війська. Вона включала уже п’ять річок: Піса — Нарев — Буг — Вісла — Сан. 28 вересня у Москві було підписано радянсько-німецький договір про дружбу і кордон. Новий додатковий протокол і карта при ньому зафіксували другу корекцію. На цей раз Сталін поставив свій підпис на карті на захід від лінії, Ріббентроп — на схід від неї. Кордон на Бузі означав, що радянська сторона відмовилася від території Варшавського та Люблінського воєводств, населених поляками. За це Німеччина відмовилася від Литви, яка переходила у сферу інтересів СРСР.

Лінія річок Піса — Нарев — Буг — Вісла — Сан стала новим державним кордоном Радянського Союзу. Вона відмежовувала загалом українські та білоруські землі від польських. Винятками залишилися українська Холмщина, що лежала на захід від радянського кордону, та польська Білоетоцька округа — на схід від нього. Новий кордон майже цілком збігався з лінією східного кордону Польщі, рекомендованою комісією експертів Паризької мирної конференції 1919 року та запропонованою британським міністром лордом Керзоном від імені Верховної ради союзників як лінія розмежування між польськими та радянськими військами в липні 1920 року. Це й мав бути польсько-радянський кордон. Західну Україну та Західну Білорусію Польща загарбала проти волі їх населення.

Додамо: цей кордон мав складну політичну історію. 30 липня 1941 року, після нападу Гітлера на СРСР, Радянський уряд уклав з емігрантським урядом Польщі угоду про відновлення дипломатичних відносин та співробітництво. Перший пункт угоди проголошував: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу».

Почалася тривала й ускладнена багатьма факторами боротьба радянської дипломатії за визнання нового західного кордону СРСР, по суті, боротьба за міжнародно-правове визнання возз’єднання Західної України та Західної Білорусії з УРСР та БРСР. Зрештою, на Ялтинській конференції трьох держав у лютому 1945 року уряди США і Англії визнали справедливість нового кордону, що базувався на принципі етнографічної приналежності території. Із встановленням нової влади у Польщі змінилися її відносини з СРСР. 16 серпня 1945 року між ними було укладено договір про державний кордон. За винятком двох незначних змін на користь Польщі, це був кордон, утворений у 1939 році.


Які висновки випливають з викладеного?

Щодо цього викликає інтерес опубліковане 18 серпня 2005 року інтерв’ю газеті «Правда» члена Політбюро, секретаря ЦК КПРС, голови Комісії З’їзду народних депутатів СРСР по політичній і правовій оцінці радянсько-німецького договору про ненапад 1939 року О. Ж Яковлєва. В ньому підкреслено, що розуміння згаданого договору буде правильним при умові, коли вона вписується в конкретні історичні рамки.

В результаті укладення радянсько-німецького договору СРСР виграв час для підготовки до відсічі німецькій агресії, яку Сталін вважав неминучою, хоча цей виграш було використано далеко не найкращим чином. Рубіж, з якого Радянський Союз міг оборонятись, було відсунуто на кількасот кілометрів від Ленінграда, Мінська та інших національних центрів.

Укладення договору порушило відносини між Німеччиною і Японією, деформувало антикомінтер^івську конституцію. Японія втратила довір’я до свого союзника, яке повною мірою не було відновлене до кінця війни.

Нарешті, до виграшних моментів договору слід віднести те, що після цього західні держави почали зважати на Радянський Союз як на воєнний і політичний фактор.  Пакт  і доданий до нього протокол, хай на певний час, розладнали систему каналізації гітлерівської експансії в бік СРСР.

Якщо говорити про негативні сторони укладення радянсько-німецького договору, то до них автор інтерв’ю відносить слідуючі моменти.

Раптовий для широких кіл поворот СРСР від непримиренної боротьби до співробітництва з нацистською Німеччиною немалою мірою дезорієнтував демократичні, миролюбні сили. У винятково складне становище потрапило багато комуністичних партій, яким рішенням Комінтерну наказувалось виправдовувати те, що ще вчора рішуче засуджувалось.

Далі. Серед правлячих кіл Англії, Франції, США зміцнили свої позиції противники будь-якого співробітництва з СРСР. Вони охоче переносили на інших свої гріхи і шукали на стороні виправдання за власні прорахунки. В 1939—1941 роках неодноразово робились спроби згорнути збройний конфлікт між західними державами з тим, щоб угамувати свої апетити в об’єднаному поході проти Радянського Союзу.

І, нарешті, договір 23 серпня 1939 року і особливо потяг Сталіна, який утвердився з кінця вересня, до паралельних дій з Німеччиною розширили свободу маневру для нацистського керівництва, в тому числі при здійсненні ряду воєнних операцій.

Загальний висновок з історшї цього  пакту  полягає в тому, що раз’єднаність та взаємна недовіра держав Заходу та Радянського Союзу мали загубні наслідки для людства.

В. С. КОВАЛЬ (м. Київ)




Эта запись была опубликована 28.08.2014в 21:25. В рубриках: Мир. Вы можете следить за ответами к этой записи через RSS 2.0. Отзывы и пинг пока закрыты.

Комментарии к записи За кулісами пакту Молотова – Ріббентропа 1939 року отключены

Комментарии закрыты.