Американський президент Дональд Трамп неодноразово заявляв про намір домогтися припинення вогню та врегулювання російсько-українського військового конфлікту, наголошуючи на своїй здатності вести переговори з лідерами Росії та України.
Після інавгурації у січні 2025 року Трамп ініціював контакти з Володимиром Путіним та Володимиром Зеленським, а також запропонував переговори у різних форматах, включаючи тристоронні зустрічі.
Його адміністрація, включаючи таких фігур, як Кіт Келлог, працює над дипломатичними кроками, хоча публічні результати поки що обмежені через максималістичну позицію Москви, що потребує повної капітуляції України, відмови України від своїх територій та людей, які мешкають на них.
Як лідер найбільшого донора військової та фінансової допомоги Україні, Трамп має важелі тиску на Київ, а також можливості введення санкцій проти Росії, що може стимулювати переговори. Однак, слід враховувати, що зараз в Україну ще прямує допомога, надана адміністрацією попереднього президента США Джо Байдена. Нічого не говорить про те, що її буде продовжено адміністрацією Трампа. Це означає, що США втратить будь-який вплив на Україну, у тому числі тиск за “рідкоземельними матеріалами”.
Що стосується впливу на Росію, можливості введення проти неї додаткових санкцій, тут також можливості Трампа обмежені: важко придумати ще якісь “пекельні” санкції крім тих, що вже накладені, та й наявність у союзниках у Росії Китаю (що вступив у торговельну війну зі США) і нейтральних Індії та інших країн “глобального півдня”, допомагають їй пом’якшувати дію американських санкцій або зовсім обминати їх.
Обидві сторони конфлікту стикаються з економічними та людськими втратами, що може створити вікно для компромісу, якщо запропонують реалістичний план, а Путін відмовиться від вимоги капітуляції України або буде замінений іншим лідером.
Трамп робить ставку на особисті стосунки з обома керівниками, що теоретично може прискорити діалог, хоча успіх залежить від готовності Путіна та Зеленського до адекватних поступок. Сьогодні Зеленський погодився на умови США про припинення вогню, Путін через своїх посередників продовжує ставити головною умовою – капітуляцію України. Москва продовжує висувати неприйнятні для України умови, такі як визнання окупованих (навіть не зайнятих Москвою) територій та відмова від вступу до НАТО. Путін демонструє небажання йти на компроміс, порушуючи навіть попередні домовленості, наприклад про удари по енергосистемі. Втім, Путін, заявляючи про “нелегітимність” Зеленського як президента, відмовляється від будь-яких переговорів із ним, вимагаючи від США розмовляти з ним. Цим він підкреслює своє ставлення до України як васала США, позбавляючи її суверенності попри Міжнародне право. Власне, вимогу про невступ України до НАТО Путін висунув американцям, а не Зеленському і, що найдивовижніше, Трамп, запевняючи, що він “найкращий переговорник” і “укладач угод” поступився російському диктатору в цьому питанні, навіть не вважаючи за потрібне залишити цю умову як предмет торгу.
Київ наполягає на повному відновленні територіальної цілісності та справедливому миру, що суперечить пропозиціям Трампа про заморожування конфлікту чи територіальні поступки.
Хоча Трамп намагається виступити посередником, але його підхід поки що не призвів до прориву.
Європейські партнери та частина американських політиків висловлюють побоювання, що Трамп може пожертвувати інтересами України заради швидкої угоди для звіту перед виборцями про встановлення миру в Європі, що знижує довіру до його ініціатив.
У чому помилки Трампа?
1. Нереалістичні обіцянки. Обіцянка завершити війну за 24 години, озвучена під час передвиборчої кампанії, виявилася сарказмом, як пізніше визнав сам Трамп. Це створило завищені очікування серед виборців та підірвало довіру до його планів, коли швидких результатів не було. Визнаючи цю обіцянку як сарказм, Трамп витягнув цеглу зі стіни довіри виборців до себе і загалом до Республіканської партії, що він очолює.
2. Твердження про легкість врегулювання конфлікту недооцінювали його складність, включаючи геополітичні інтереси Росії, України та Заходу.
3. Виключення України із переговорів. Початкові контакти з Росією проводились без участі України, що викликало критику з боку Києва та європейських союзників. Це посилило побоювання, що Трамп може нав’язати угоду за рахунок українських інтересів. Також це зміцнило Путіна у його зусиллях позбавити Україну суб’єктності. Подібний підхід Трампа нагадав українцям про можливу зраду, особливо на тлі заяв Трампа про необхідність компромісу з Росією.
4. Недостатня координація із союзниками. Адміністрація Трампа не завжди узгоджує свої дії з НАТО та ЄС, що знижує ефективність тиску на Росію. Наприклад, європейські лідери висловлювали занепокоєння можливим скороченням підтримки України. Заяви членів команди Трампа, таких як Марко Рубіо, про війну як про «проксі-конфлікт» між США та Росією викликали невдоволення у Києві, посилюючи недовіру.
5. Тиск на Україну. Загрози Зеленському, включаючи згадки про «великі проблеми» у разі відмови від угод (наприклад, по рідкісноземельних металах), підривають партнерські відносини з Києвом. Це може послабити позицію України на переговорах та посилити внутрішній спротив. Наголос на скороченні військової допомоги як важіль тиску сприймається як спроба примусити Україну до поступок, що суперечить її інтересам. Вимога “заднім числом” повернення коштів за раніше надану грантову (безкоштовну) допомогу не лише послаблює Україну, а й є прямим порушенням американського законодавства, згідно з яким джерела фінансування визначаються Конгресом (законодавча гілка влади), а президент (виконавча гілка) лише виконує ці закони. Крім того, легка зміна в односторонньому порядку умов вже виконаних чи угод, що виконуються, підриває довіру до своїх партнерів.
6. Недооцінка Путіна. Трамп, можливо, переоцінив свою здатність вплинути на Путіна, покладаючись на особисті стосунки. Порушення Росією міжнародних договорів, а також обіцянок, як-от припинення ударів по енергосистемі, демонструє, що Кремль не надає приоритету виконання будь яких угод, та не поспішає йти на поступки. Заяви про «хороші стосунки» з Путіним контрастують із реальністю, де Росія продовжує ескалацію, що робить Трампа вразливим для критики та підриває довіру до Республіканської партії, довибори до якої відбудуться вже 2026 року.
7. Відсутність чіткого плану. Незважаючи на гучні заяви, конкретний план врегулювання залишається незрозумілим. Початкові терміни постійно зсуваються (24 години, потім 6 місяців, потім 100 днів, а потім взагалі відмова встановити будь-який часовий проміжок), що вказує на імпровізацію. Пропозиції, такі як заморожування лінії фронту чи тимчасове перемир’я, не враховують довгострокові гарантії безпеки для України, що знижує їхню привабливість.
На квітень 2025 року шанси Трампа на успіх виглядають обмеженими, але не нульовими. Його підхід може призвести до тимчасового припинення вогню, якщо він знайде важелі тиску на Росію (наприклад, через санкції, надання Україні зброї чи енергетичні мита) та переконає Україну в необхідності компромісу. Однак досягнення сталого миру малоймовірне без урахування ключових вимог Києва, таких як виведення російських військ та гарантії безпеки, що суперечить поточній позиції Москви.
Критики вказують, що Трамп може добитися «миру» за рахунок заморозки конфлікту, що буде сприйнято як перемога Росії та поразка України, а також виставить Америку у не кращому світлі, коли все ще “лідер вільного світу” змусив демократію здатися на милість тоталітарному утворенню. Такий результат навряд чи задовольнить виборців Трампа, які чекали на швидке і справедливе рішення, і може підірвати позиції США як лідера західного світу, що також надасть “ведмежу послугу” Республіканській партії на майбутніх довиборах до законодавчих органів влади.
Трамп стикається з колосальними викликами: позиції сторін, що склалися, недовіра союзників і власні прорахунки в риториці та стратегії. Його головні помилки — завищені обіцянки, спроби вести переговори без урахування України та недооцінка російської непохитності. Для успіху йому буде потрібний більш реалістичний підхід, координація з партнерами та баланс між тиском на Росію та підтримкою України. Без цього його ініціативи ризикують залишитися деклараціями, війна продовжиться, незважаючи на гучні передвиборчі заяви, а він залишиться без підтримки у Конгресі вже наступного року.