В 2014 році російський президент Володимир Путін ввів війська в український Крим. Не зустрівши там належного опору, він вторгся на Донбас, де цього разу Україна організувала опір. Захопивши переважаючими силами частину української території, він зупинився під тиском ЗСУ та міжнародної спільноти, але змусивши Україну підписати невигідні їй Мінські угоди.
Кілька років Путін збирався з силами та духом, щоб продовжити війну, розв’язавши найкривавіший конфлікт в історії XXI століття. Сьогодні американський президент Дональд Трамп заявляє, що може припинити цю війну шляхом переговорів. У цій статті не обговорюватиметься моральна сторона зусиль Трампа (примус України до капітуляції, оскільки немає в нього засобів тиску на Путіна, але є прагнення торгувати з Росією).
У світовій історії після Другої світової війни немає прикладів, коли правителі вводили війська в іншу країну, але, не досягнувши поставлених цілей, були змушені самі ухвалити рішення вивести їх за свого правління. Це пов’язано з тим, що вони рідко публічно визнавали свої помилки, а виведення військ часто пояснюється як «досягнення мети» або відбувається під тиском зовнішніх чи внутрішніх факторів, але не як явне визнання провалу.
Історічні приклади
Французька інтервенція в Алжирі (1954–1962, війна за незалежність)
Франція під керівництвом кількох урядів, зокрема за президента Шарля де Голля (з 1959 року), вела війну в Алжирі, щоб зберегти його як частину Французької імперії. Хоча війна почалася раніше, де Голль під тиском ультраправих контінентальної Франції активно підтримував військові операції після приходу до влади.
Результат: Франція застосовувала значні військові сили, але опір Фронту національного визволення та міжнародний тиск змусили де Голля переглянути політику. У 1962 році він підписав Евіанські угоди, які завершили війну та визнали незалежність Алжиру. Де Голль не був ініціатором війни (вона почалася в 1954 році), але він спочатку, під тиском ультраправих, підтримував жорсткий підхід. Згодом він публічно визнав, що утримання Алжиру силою неможливе, і виступив за переговори, що можна інтерпретувати як часткове визнання помилковості попередньої стратегії. Виведення військ і надання Алжиру незалежності відбулися за його правління. Де Голль не вводив війська, а успадкував конфлікт – у 1959 році Де Голль уперше публічно визнав право алжирців на самовизначення. Крім того, надання незалежності Алжиру подавалося як політичне рішення, а не явне визнання воєнної поразки, хоча Франція не досягла мети збереження Алжиру як колонії.
Британська та французька інтервенція в Суеці (1956)
У 1956 році Велика Британія (прем’єр-міністр Ентоні Іден) і Франція (прем’єр-міністр Гі Молле) разом з Ізраїлем розпочали військову операцію проти Єгипту після націоналізації Суецького каналу президентом Гамалем Абделем Насером. Метою було повернення контролю над каналом і послаблення Насера.
Результат: Військова операція була успішною в короткостроковій перспективі (захоплення зони каналу), але викликала різкий міжнародний осуд, зокрема від США та СРСР, а також тиск через ООН. Операція не досягла політичних цілей: канал залишився під контролем Єгипту, а Насер зміцнив свій вплив. Під тиском міжнародної спільноти Іден і Молле змушені були вивести війська до кінця 1956 року (Британія) та початку 1957 року (Франція), ще за їхнього правління. Іден публічно не визнав провалу, але його відставка в січні 1957 року була прямо пов’язана з невдачею Суецької кризи, що свідчить про політичне визнання помилки. У Франції Молле також зіткнувся з критикою, але офіційно провал не визнавався.
Це один із найближчих прикладів, оскільки війська вводилися і виводилися тими ж лідерами за короткий період, а цілі (контроль над каналом, послаблення Насера) не були досягнуті. Однак виведення військ відбулося під зовнішнім тиском таких мирових гигантів як СРСР та США, а також ООН, а не лише через усвідомлення лідерами власної помилки.
Придушення угорського повстання 1956 року
Угорське повстання почалося в жовтні 1956 року як народний протест проти комуністичного режиму в Угорщині та радянського впливу. Угорці вимагали реформ, виходу з Варшавського договору та виведення радянських військ. Лідером реформаторського руху став Імре Надь, який очолив уряд і оголосив про нейтралітет Угорщини. СРСР під керівництвом Микити Хрущова спочатку вагався, але 4 листопада 1956 року ввів війська (операція «Вихор»), щоб придушити повстання і відновити контроль над Угорщиною. Метою було збереження соціалістичного режиму та запобігання розпаду Варшавського договору.
Результат: Радянські війська жорстоко придушили повстання. За даними істориків, загинуло близько 2 500–3 000 угорців і 700–800 радянських військових. Імре Надя було заарештовано і страчено в 1958 році, а просовєтський уряд на чолі з Яношем Кадаром відновив контроль. Основна фаза бойових дій завершилася до середини листопада 1956 року, і більшість радянських військ, які брали участь у придушенні, була виведена незабаром після цього, хоча певна кількість залишилася в Угорщині до 1991 року як частина гарнізонів Варшавського договору напевно, для виключення рецидивів повстання. Формально СРСР досяг своєї мети: повстання було придушене, просовєтський уряд Кадара встановлено, Угорщина залишилася в Варшавському договорі.
Радянська інтервенція в Чехословаччині (1968)
У серпні 1968 року Леонід Брежнєв, як лідер СРСР, санкціонував введення військ країн Варшавського договору до Чехословаччини для придушення «Празької весни» — реформ Олександра Дубчека, які загрожували послабленням комуністичного контролю.
Результат: Війська швидко придушили реформи, Дубчека усунули, а просовєтський режим було відновлено. Основна частина військ була виведена до кінця 1968 року за правління того ж Брежнєва.
Офіційно СРСР вважав операцію успішною, заявляючи, що «соціалістичний порядок» було захищено. Однак міжнародна реакція (осуд ООН, протести в соціалістичних країнах, зокрема Югославії) і внутрішній опір чехів показали, що інтервенція підірвала ідеологічну єдність соцтабору та репутацію СРСР.
Радянська інтервенція в Афганістані (1979–1989)
У грудні 1979 року СРСР під керівництвом Леоніда Брежнєва ввів війська в Афганістан, щоб підтримати прокомуністичний уряд Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) та придушити повстанський рух моджахедів. Метою було встановлення стабільного просовєтського режиму та запобігання впливу Заходу в регіоні.
Результат: Війна затягнулася, радянські війська зіткнулися з сильним опором моджахедів, яких підтримували США, Пакистан та інші країни. Конфлікт став виснажливим, з великими втратами (близько 14 427 загиблих радянських військових) і не приніс бажаного контролю над країною. Але політбюро ЦК КПРС так і не зважилося ухвалити рішення про виведення військ з Афганістану, боячись політичного краху режиму. Лише у 1985 році перший та останній президент СРСР Михайло Горбачов розпорядився про введення радянських військ з Афганістану. Цілей так не було досягнуто: просовєтський уряд у Кабулі залишився слабким, громадянська війна тривала, а моджахеди продовжили боротьбу за владу. СРСР не зміг стабілізувати ситуацію чи встановити міцний контроль.
В’єтнамська війна за участю США (1965–1973)
США під керівництвом президента Ліндона Джонсона значно посилили військову присутність у В’єтнамі в 1965 році, щоб підтримати антикомуністичний уряд Південного В’єтнаму проти комуністичного Північного В’єтнаму та В’єтконгу. Метою було запобігти поширенню комунізму в Південно-Східній Азії.
Результат: Незважаючи на масовану військову кампанію, включно з бомбардуваннями та наземними операціями, США не змогли перемогти В’єтконг чи стабілізувати Південний В’єтнам. Війна викликала значні втрати (понад 58 000 загиблих американських військових) і масові протести в США. Але рішення про виведення військ було прийнято лише за президента Річарда Ніксона, який замінив Джонсона в 1969 році. Ніксон розпочав політику «в’єтнамізації», передаючи відповідальність за бойові дії південнов’єтнамській армії. Паризькі мирні угоди 1973 року, підписані за Ніксона, передбачали виведення американських військ, яке завершилося в березні 1973 року. Таким чином, Ніксон сам керував виведенням. Південний В’єтнам упав під контролем комуністичного Північного В’єтнаму в 1975 році, що означало провал американської мети зберегти антикомуністичний режим.
Ці приклади показують, що, як би американський президент Дональд Трамп ні старався з перемовинами, доки Путін прибуває при владі, він війська з України не виведе. Зусилля повинні бути спрямовані на усунення Путіна від влади або надання Україні достатньо зброї на послаблення силових елементів, які утримують його при владі.
Російська агресія проти України, розпочата в 2014 році та ескалована в 2022 році, має глибокі ідеологічні та політичні мотиви. Путін неодноразово заявляв, що Україна не має права на окрему державність, а її інтеграція в західний світ (зокрема, у НАТО чи ЄС) становить загрозу для Росії. У його відверто нацистських промовах і статтях, наприклад, у есе 2021 року про «єдність росіян і українців», проглядається заперечення суверенітету України. Відступ від цих цілей (наприклад, виведення військ без досягнення «перемоги») може бути сприйнятий як політична поразка, що загрожує його владі всередині Росії.
Путін побудував свій режим на іміджі «сильного лідера», який «збирає російські землі» та протистоїть Заходу. Виведення військ без відчутних результатів (наприклад, без контролю над анексованими територіями чи нейтралітету України) може викликати невдоволення серед російських еліт і населення, що підриває його авторитет. Крім того, опозиційні настрої в Росії жорстко придушуються, але поразка у війні може спровокувати внутрішні протести чи бунти, як це було після невдач у Афганістані чи Чечні в минулому.
Російські вимоги для припинення війни, такі як виведення всіх українських військ із Донбасу чи відмова України від НАТО, є фактично вимогами капітуляції, що свідчить про небажання Путіна йти на компроміс. Наприклад, у травні 2025 року Росія відхилила пропозицію США щодо безумовного припинення вогню, наполягаючи на власних умовах, що підтверджує його неготовність до миру на умовах, які б зберегли суверенітет України.
Росія вже виводила війська з певних регіонів України, наприклад, із Київської та Чернігівської областей у березні–квітні 2022 року після невдач, а також із Херсона в листопаді 2022 року та Лимана в жовтні 2022 року через успішні українські контрнаступи. Ці відступи не означали припинення війни, але показують, що Путін може йти на тактичні поступки, якщо військова ситуація стає несприятливою.
Посилення санкцій, зокрема на енергетичний сектор, і військова підтримка України можуть змусити Путіна переглянути стратегію. Наприклад, опитування в Росії у 2024 році показало, що 49% росіян підтримують виведення військ без досягнення цілей війни, що свідчить про зниження підтримки війни серед населення через економічні труднощі та втрати. Це може створити внутрішній тиск на Путіна, хоча він поки що контролює ситуацію через репресії.
Російська політична система побудована навколо особи Путіна, і ключові рішення щодо війни ухвалюються ним особисто. Усунення Путіна могло б призвести до зміни політики, особливо якщо до влади прийде менш агресивний лідер або якщо еліти вирішать, що війна шкодить їхнім інтересам. Наприклад, міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба у 2022 році заявляв, що усунення Путіна може зупинити війну, але для довгострокового миру потрібна «депутінізація» Росії.
Усунення Путіна (через переворот, повстання чи інші засоби) може призвести до нестабільності в Росії, що не обов’язково закінчить війну (дивись приклад війни Франції та Алжиру). Нове керівництво може спробувати зміцнити свою легітимність через продовження війни або навіть ескалацію, включаючи ядерні погрози, як це вже заявляв Путін, але це вимагає взяти всю відповідальність за скоєне путінським режимом як перед міжнародними правовими інститутами, і перед громадськістю самої Росії. У той же час, припинення війни з одночасним “умиротворенням” ультраправих усередині країни вимагатиме від нового російського правителя великого таланту та часу (чергове посилання на Шарля де Голля)
Існують інші способи тиску на Росію без прямого усунення Путіна. Наприклад, посилення санкцій, надання Україні далекобійної та іншой зброї, прийняття до НАТО чи ізоляція Росії на міжнародній арені можуть змусити Кремль до переговорів. Заяви західних лідерів, таких як Еммануель Макрон і Урсула фон дер Ляєн, у 2025 році підкреслюють важливість санкцій і військової підтримки України для тиску на Путіна.
Путін є ключовою фігурою, яка уособлює нинішню агресивну політику Росії. Його небажання виводити війська без значних поступок з боку України чи Заходу підтверджується його діями та заявами. Таким чином, за його правління повне виведення військ із України малоймовірне, якщо не буде катастрофічної воєнної чи економічної ситуації для Росії.
Усунення Путіна: Хоча усунення Путіна може створити умови для зміни політики, це не гарантує припинення війни, але робить це найбільш вірогідним. Російська система, побудована на імперіалістичних ідеях і контролі еліт, може зберегти агресивний курс. Крім того, спроби усунути Путіна ззовні (наприклад, через санкції чи підтримку опозиції) пов’язані з ризиками ескалації чи хаосу в ядерній державі. Усунення Путіна може бути одним із шляхів, але воно несе ризики і не гарантує припинення війни. Альтернативні стратегії, такі як посилення України, санкції та дипломатичний тиск, також можуть змусити Росію (не обов’язково самого Путіна) переглянути свою позицію.