В міністерстві оборони Росії заявили про успішне випробування 21 жовтня 2025 року ракети 9M730 “Буревісник” з ядерною силовою установкою. Серед доказів було представлено лише риторика, макет і схема ракети. Що про це відомо. Чи правда це?
В умовах спроби тиску на США та європейських партнерів України російське політичне керівництво не попередило про майбутні випробування ракети, тому судити про нього світова громадськість може лише за непрямими ознаками. Однак, і тут “не густо”.
Останнє випробування 9M730 “Буревісник” (класифікація NATO: SSC-X-9 Skyfall) відбулося 21 жовтня 2025 року, як повідомив голова Генштабу ЗС РФ Валерій Герасимов російському диктатору Володимиру Путіну. Ракета, за його словами, пролетіла 14 000 км приблизно за 15 годин на ядерній тязі, демонструючи необмежену дальність і здатність обходити ПРО. Офіційно тест визнано успішним, і Росія наголошує на відсутності світових аналогів. Ракета, як це вже заведено, пролетіла з європейської частини Росії на схід країни, у бік США, з натяком, що пуск у Камчатки покриє всі США.
Ракета летіла із полігону Панково на архіпелазі Нова Земля в Арктиці. Це основний тестовий полігон для “Буревісника” з 2017 року, де розташована пускова установка для наземних стартів. Супутникові знімки (Planet Labs, серпень 2025 р.) підтверджують активність на стартовому майданчику. Точні координати кінцевої крапки польоту не розкриті Росією (військова таємниця), але ракета (теоретично) пролетіла арктичними і північними акваторіями/територіями Росії, включаючи можливі зигзаги навколо Нової Землі (довжина архіпелагу ~850 км від півдня на північ). Це пояснює, чому відстань 14 000 км (середня швидкість ~933 км/год за 15 годин) перевищує прямий шлях – маневри для демонстрації обходу ПРО та рельєфу.
Імовірна зона завершення польоту Баренцеве море або східне узбережжя Кольського півострова (біля Греміхи). Тут 2019 р. фіксувалися схожі тести з падіннями ракет. Зафіксовано, що судно Росатому «Россіта» перебувало у готовності у Греміхи для можливого підйому ракети чи моніторингу. Через режим секретності немає звітів про місце падіння чи посадку — тест завершився контрольованим способом, без аварії (на відміну від 2019 р.). Ймовірно, ракета наприкінці польоту була спущена парашутом без руйнування реактора. Однак не ясно, чи було передбачено в реакторі механізм його повного заглушення, адже за нульової швидкості охолодження припиняється повністю, що може призвести до розплавлення активної зони ядерної установки.
На цей раз немає зафіксованого датчиками ядерного сліду (навіть у місці падіння, де теоретично мав зруйнуватися реактор). Норвезька служба радіаційної та ядерної безпеки (DSA) та інші міжнародні моніторингові станції (включаючи CTBTO (Організація договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань)) не виявили підвищених рівнів радіації після тесту. Зокрема, у Норвегії (повітряні фільтри у районі кордону з Росією) рівні залишилися на природному тлі. Це підтверджується звітами від 26 жовтня 2025 р., де наголошується на відсутності витоків, незважаючи на потенційні ризики відкритого циклу охолодження реактора повітрям. Відповідей на це може бути дві: тестовий запуск ракети міг пройти без ядерних витоків (на відміну від минулих пусків) і траєкторія (над Арктикою/морем) мінімізувала поширення або випробування не було зовсім. Західні експерти (наприклад, NTI (Національне управління з ядерної безпеки США)) зазначають, що успішний політ на ядерній тязі передбачає контрольований реактор без значних викидів.
Критики (наприклад, із NTI) попереджають: навіть “чистий” політ може залишати мікросліди (йод-131, цезій-137) траєкторією, але цього разу датчики мовчать – це плюс для Росії в плані демонстрації надійності, якщо пуск був не фіктивний.
Інциденти, пов’язані з попередніми випробуваннями Росією ракет із ядерною силовою установкою.
Листопад 2017 – лютий 2018: 4 невдалих запуску з полігонів Капустін Яр і Панково (Нова Земля). Ракета падала у Баренцеве море; один прототип потонув. Тоді мікросліди радіації (йод-131) були зафіксовані у повітрі над Арктикою; датчики в Норвегії та Фінляндії зафіксували сплески. США повідомили, що “втрачена ракета” викликала витік при підйомі (підйом, ймовірно, здійснювався не за рахунок додаткового роакетного або реактивного двигуна (бустера), а за рахунок бортової ядерної установки, що вимагало виходу її на максимальну тягу (див. нижче в статті).)
Жовтень 2017 року: Передбачуваний тест: “екстремально високі рівні” радіації в Росії. Ru-106 у повітрі (Європа); Офіційна Москва заперечувала інцидент, але російські джерела пов’язали його з “Буревісником”. [Джерело: Forbes (2020)].
Листопад 2017 (поодинокий тест): Частково успішний політ (~2 хв, 35 км), але із втратою контролю. Радіоактивні ізотопи (Ru-106) у Європі; пов’язують із вихлопом реактора. [Джерела: CTBTO; Popular Mechanics (2020)].
Зима 2018: Тести на Новій Землі: “загадкова радіація” на півночі. Йод-131 у скандинавських фільтрах; екологічне об’єднання Bellona повідомило, що це сліди витоків з реактора. [Джерела: Bellona; NTI (2019)]
Серпень 2019 (Ненокса, Біле море): Вибух при підйомі ракети, що потонула: загинули 5 фахівців і 2 військових. Це не було тестом, а “рятувальною операцією”. Значний витік: гамма-випромінювання в 4–16 разів вище за норму в Сєвєродвінську (АСКРО); йод-131 у Норвегії (Svanhovd, 800 км від місця). Станції CTBTO “замовчали” інцидент на годинник, очевидно, чекаючи на чиїсь вказівки. [Джерела: Росгідромет; CTBTO; U.S. intel (2019)].
Червень-липень 2020: Польотні тести: сплеск радіації у Швеції. Цезій-137 та інші ізотопи; CTBTO повідомило, що рівень вищий за норму, але безпечний. Пов’язують із випробуванням “Буревісника” та торпедою “Посейдона”. [Джерела: CTBTO; H.I. Sutton (Forbes, 2020)].
Вересень 2024 року: Активність на Панково: сліди біля кордону Норвегії. Цезій-137 у фільтрах DSA; можливо, обслуговування реактора. [Джерела: DSA; Barents Observer (2024)].
Жовтень 2023 року: Успішний тест (за словами Путіна). Немає публічних даних про витікання; моніторинг не фіксував. [Джерело: Reuters (2023)].
Передбачувані причини витоків: Відкритий цикл (повітря охолоджує реактор безпосередньо) призводить до викидів при збоях, падіннях або підйомі уламків. Реактор (~1-20 МВт) використовує ~10 кг урану-235, але без ідеальної ізоляції – західні ЗМІ назвали цю ракету “Чорнобиль, що літає”.
Моніторинг здійснюють: CTBTO, DSA (Норвегія), Росгідромет фіксують глобально. Росія часто заперечує/мінімізує наслідки (як у 2019: “норма через годинник”).
Ризики: 5+ смертей у 2019; забруднення Арктики. NTI визначав, що навіть успішний політ може “викидати радіацію шляхом”.
Загалом останній тест, політ без сліду, але історія показує: “Буревестнік” ризикований.
Якщо нові дані з’являться (наприклад, CTBTO), вони підтвердять/спростують політ “Буревістнику” без сліду. Треба ще моніторити DSA або NTI для оновлення інформації по останньому тесту.
Принцип роботи ракети 9M730 «Буревісник» за наявною мізерною інформацією про неї.
Ракета 9M730 “Буревісник” (за класифікацією NATO: SSC-X-9 Skyfall) – це експериментальна крилата ракета з ядерною силовою установкою, розроблена в Росії для стратегічних ударів. Вона являє собою низьковисотну (на висоті 25-100 м, як зазначено на схемі) субзвукову крилату ракету, здатну нести ядерний заряд. Основний принцип роботи ґрунтується на ядерному повітряно-реактивному двигуні (ЯПРД), аналогічному концепції американського проекту Pluto 1950–1960-х років, але, очевидно, із сучасними мініатюризованими компонентами.
Запуск та розгін: Ракета стартує з наземної пускової установки за допомогою твердопаливного прискорювача (бустера), який розганяє її до необхідної швидкості (близько 850-1300 км/год, як на схемі). Це дозволяє повітрю надходити в двигун через повітрозабірник (комресор на схемі).
Ядерна силова установка: Після розгону активується мініатюрний ядерний реактор (компактний, ймовірно, тепловиділяючий, з масою палива ~10–12 кг урану-235). Реактор генерує тепло від контрольованої ланцюгової реакції ділення. Це тепло передається вхідному повітрю двома основними способами (на основі аналізу схеми та доступних даних):
1. Непряме нагрівання: Реактор виробляє електрику (термоелектричний генератор), яка подається на нагрівальні елементи (схоже на “реактор” та “турбіну” на схемі). Повітря нагрівається до тисяч градусів, розширюється та викидається через сопло, створюючи тягу за принципом реактивного двигуна (аналогічно турбореактивному, але без хімічного палива). За цією характеристикою ракету можна вважати реактивним безпілотником з ядерною силовою установкою.
2. Пряме нагрівання (можливий варіант): У деяких концепціях повітря безпосередньо контактує з теплообмінником реактора для нагрівання, але це ризиковано через викид радіації за межі ракети: ракета якийсь час летить над своєю територією та територіями суміжних дружніх держав. Крім того, радіоактивний слід – додатковий фактор її виявлення у польоті.
Політ: Ракета маневрує на низькій висоті, огинаючи рельєф, з необмеженою дальністю (теоретично 20 000+ км або кілька днів у повітрі), оскільки не залежить від хімічного палива. Швидкість – субзвукова (Mach 0.8), що дозволяє економити енергію реактора. Знизити швидкість ракети нижче за якийсь мінімум неможливо через перегрівання реактора та розплавлення його активної зони в небажаному для операторів місці польоту.
Схема ілюструє ключові елементи: повітрозабірник (комресор), нагрівання (реактор/турбіна), сопло для викиду. Це забезпечує “непередбачувану” траєкторію, що ускладнює перехоплення.
Повітря використовується для охолодження реактора, але це критична вразливість системи. Вхідне через повітрозабірник повітря стискається (комресором), частина проходить через теплообмінник реактора, забираючи тепло (охолоджуючи активну зону) і одночасно нагріваючись для тяги. Це відкритий цикл: повітря діє як і речовина, що охолоджує, і робоче тіло. Без потоку повітря (на стоянці або при зупинці) реактор перегрівається і може розплавитися – ракета існує тільки в польоті на високій швидкості. Незрозуміло, що розкручує компресор одразу після пуску ракети бустером, коли реактор ще не вийшов на робочий режим? Електричний двигун або двигун внутрішнього згоряння (це додаткова вага, що “краде” вагу бойової частини)?
При аваріях (падіння, зупинка) чи низькій швидкості охолодження порушується, що призводить до витоків радіації чи вибуху (як в інцидентах 2019 р. в Арктиці). Реактор ізольований (не безпосередньо контактує з повітрям), але сліди йоду-131 фіксувалися американськими супутниками під час російських випробувань, вказуючи на можливі витоки.
Експерти (наприклад, з NTI) відзначають, що це робить систему ненадійною: ракета вразлива до збоїв, і охолодження залежить від динаміки польоту.
Реактори таких ракет були відомі і раніше. Наприклад, радянський Topaz: ~150 кВт електричної, від 150 МВт теплової потужності при масі ~320 кг. Система реактор + двигун + паливо + захист буде мати вагу до 500 кг для Topaz-1.
Позитивні якості реакторів в якості силових установок: необмежений час польоту, що забезпечує можливість крейсерства, баражирування та ударів з несподіваних напрямків. Економія палива: лише ядерне до 10 кг.
Недоліки: повільна (субзвукова) швидкість, вразлива до ППО/винищувачів. Низька швидкість, сильна теплова та звукова сигнатура, а також тривалий час перебування в польоті можуть легко виявитися різними системами ППО. Серія невдач з 2016 року: із 13+ тестів лише два частково успішні. Найневдаліший – вибух у 2019 році із п’ятьма загиблими. Складність мініатюризації: перегрів, корозія, низький ККД.
Хоча росія заявляє про мінімальний “радіоактивний слід” (закритий цикл, за російськими даними), ракета в реальних бойових діях може виявитися “Чорнобилем, що літає” – радіоактивний захист реактора має додаткову вагу, дорога і може застосовуватися тільки у виставкових зразках. А поки що відомо про витік радіації в польоті/аварії (йод-131 у тестах), забруднення траєкторії/зони падіння.
Ракета є ризиком для екіпажів під час пуску і населення своєї країни та дружніх держав на траєкторії польоту (аналогічно скасованому проекту Pluto).
Загалом, “Буревісник” — прорив теоретичний, але практично ризикований і спірний проект. Росія стверджує 26 жовтня 2025 року успіх останнього тесту (14 000 км за 15 год), але незалежного підтвердження немає.
Максимальна температура активної зони ядерного реактора 9M730 «Буревісник» визначається термостійкістю матеріалів тепловиділяючих елементів (ТВЕЛів) та умовами відведення тепла повітрям. Оскільки це повітряно-реактивний ядерний двигун відкритого циклу, температура обмежена не лише ризиком розплавлення, а й безпекою польоту, радіаційним захистом та корозією. Максимальна температура активної зони: 1800–2000 °C (без ризику розплавлення).
Сучасні мініатюрні реактори (типу Topaz, або аналогів для «Буревісника») використовують як паливо високозбагачений уран-235 у вигляді дисперсійних таблеток або карбід урану (UC) у матриці з карбіду цирконію (ZrC) або графіту. Оболонка ТВЕЛів – карбід цирконію (ZrC), карбід ніобію (NbC) або молібден-реній.
Температура плавлення матеріалів реактору:
ZrC (карбід цирконію) ~3530 °C
UC (карбід урану) ~2525 °C
Графіт (високотемпературний) ~ 3800 ° C (сублімація)
Молібден-реній ~2500–2600 °C
Межа температури розігрівання реактора за матеріалом: ~2200–2500 °C.
Однак розплавлення – не єдиний критерій. Реальна максимальна температура активної зони обмежена:
Корозія та окислення (повітря + висока температура) ≤ 1800 °C
Термічна деградація палива (дифузія, газовиділення) ≤ 1900 °C
Тепловий удар на теплообмінник ≤ 1700–1800 °C
Радіаційна безпека (витік через мікротріщини) ≤ 2000 °C
Практична межа: 1800–2000 °C
При 2000 °C починається активне випаровування урану, руйнування оболонок, витік радіоактивних газів (Kr, Xe, I-131) → неприйнятно для польоту над сушею.
Температура повітря на виході з реактора
Повітря нагрівається не безпосередньо від активної зони, а через теплообмінник.
Температура повітря на виході: 1200-1600 ° C (аналогічно турбіні ТРД).
ΔT між реактором та повітрям: ~300–500 °C – тобто активна зона на 300–500 °C гаряче повітря.
Звідси температура активної зони реактора:
Крейсерський режим польоту (низький ризик розплавлення) – 1500–1700 °C
Максимальна тяга (середній ризик – обмежена за часом) – 1800–1950 °C
Аварійний (високий ризик розплавлення та витоку радіації) >2000 °C
Для забезпечення безпеки при 1800–2000 °C необхідно:
– Ефективне охолодження повітрям (витрата ~10-20 кг/с).
– багатошаровий захист: графіт → ZrC → молібден.
– Забезпечення автоматичного зниження потужності при перегріві.
– резервний стрижень-поглинач (аварійне глушіння).
З усього, що написано вище, передбачається, що максимальна безпечна температура активної зони реактора в «Буревіснику» — 1800–2000 °C. За цієї температури немає ризику розплавлення ТВЕЛів (ZrC, UC витримують до 2500+ °C). Забезпечується тяга (повітря нагрівається до 1400–1600 °C). Контролюється радіація та корозія.
При >2000 °C — починається руйнація палива, витік радіації, втрата управління → неприпустимо реальному польоті. Всі наведені вище дані зроблено на основі аналізу проектів Pluto (США), Topaz (СРСР), публікації НІКІЕТ, IAEA з високотемпературних реакторів.
Силова установка має такі параметри:
Крейсерський режим: 10,3 кН, температура активної зони реактору 1500 град., температура повітря 1150 град., швидкість 920 м/c.
Прискорення: 13,5 кН, температура активної зони реактору 1700 град., температура повітря 1350 град., швидкість 1000 м/c.
Форсаж: 18,5 кН, температура активної зони реактору 1900 град., температура повітря 1550 град., швидкість 1080 м/c.
Аварія (розплавлення): 20,2 кН, температура активної зони реактору 2000 град., температура повітря 1650 град., швидкість 1120 м/c.
Аналіз фото ракети 9M730 “Буревісник”, представлене міноборони Росії
Це реальне фото, опубліковане російськими джерелами (ЗС РФ та Міноборони) у контексті недавніх заяв про успішні випробування (26 жовтня 2025 р.). Воно відповідає офіційним зображенням прототипу або макета «Буревісника», які представлені в ангарі (ймовірно, на полігоні або в НВО «Новатор»). Фото справжнє: ракета на підставці, з білими смугами на корпусі, російським прапором та написом «9M730 Буревісник К» (де «К» — ймовірно, «комплекс» або «крайня» версія). Це не CGI — аналогічні знімки циркулюють у ЗМІ (Reuters, ТАСС) з 2018–2025 рр., але це новий варіант після тесту (14 000 км за 15 годин).
На представленому фото повітрозабірники не видно явно – корпус виглядає гладким, циліндричним, без типових для крилатих ракет (типу Tomahawk або Х-101) бічних чи нижніх щілин. Але це не фейк і не помилка: дизайн «Буревісника» потайливий. Ракета – субзвукова крилата з ядерним повітряно-реактивним двигуном (ЯПРД) відкритого циклу. Повітрозабірники є обов’язковими для забору повітря (витрата ~10–20 кг/с), але вони мінімізовані та інтегровані в корпус у рамках технології Стелс (РЛС-невидимості) та низьковисотного польоту (25–100 м).
За даними аналітиків (з “Новости ВПК”): повітрозабірники бічні, розташовані в середній частині фюзеляжу, за крилами, і часто приховані під панелями або обтічниками. На макетах/прототипах вони не завжди відкриті – можливо, на фото це “сплячий” режим (кришки закриті для транспортування/показу).
Експерти відзначають характерні виступи на корпусі – це і є місця нагрівання повітря реактором (теплообмінники). На фото видно плавні потовщення у середній секції (де реактор) — саме там повітрозабірники. Вони не як у реактивних літаків (великі вирви), а компактні для субзвука (~Mach 0.8).